Марина

Мій дім став моєю в’язницею.

 

Я пам’ятаю перший день, ніколи не забуду! Вставання о 5 ранку, нескінченні дзвінки родичів і сусідів, всі в паніці, ми не розуміли, що робити. Я не вірила, що це може статися, що війна дійсно справжня.

 

Вже близько 8 ранку на вулицях мого міста сильна паніка. На дорогах були затори, всі намагалися виїхати з міста. Інші люди стояли в чергах у всіх магазинах, супермаркетах, аптеках, скуповуючи все, що можна було пронести.

 

Навколо чулися сигнали машин, крики людей і далекі вибухи. Я ніколи раніше не чула вибухів. За перші кілька днів з Херсону виїхало багато людей, мої друзі та родичі. Ми з п’ятирічним сином, мамою Галиною і я залишилися вдома, оскільки не мали можливості виїхати. На 3-й день війни до міста увійшли російські солдати. І тоді нам стало цілком зрозуміло, що ми одні, ніхто не зможе нам допомогти, ніхто нас не захистить. Військові в’їхали в місто на танках, БТРах та військовій техніці. У перші дні окупації люди в місті намагалися чинити опір, але всіх розстріляли. У парках і скверах, де я зазвичай гуляю з сином, зараз лежали трупи, і ніхто не міг їх навіть забрати.

 

Російські військові обстріляли житлові будинки, рухомі автомобілі та людей, які переходили дорогу. Місто від страху мовчало. Вулиці були порожні, все було закрито. Ми теж сиділи вдома, боячись виходити на вулицю. У ті часи неможливо було купити навіть хліб і продукти.

Через тиждень ми з мамою щодня стояли в чергах по 4-5 годин, сподіваючись купити трохи їжі.

 

Віра у визволення була з нами щодня. Ми хотіли повернутися до нашого життя, але, на жаль, російських солдатів у місті з кожним днем ​​ставало все більше. Робили, що хотіли, грабували магазини, забирали людей, забирали машини, встановлювали нам, колись вільним людям, свої правила життя. Ми повинні були дотримуватися комендантської години з 6 вечора до 8 ранку. Не більше 2 осіб разом на вулиці. Чоловікам слід було розтібнути верхній одяг, коли зупиняли, не можна було заперечувати обшуку. Керувати автомобілем було небезпечно, бо машини могли забрати. Гуляти теж небезпечно, людей забирали на вулиці і вивозили в невідомому напрямку. Ми з сином майже весь час були вдома, ховалися в коридорі від постійних вибухів.

 

Через 2 тижні в місті не вистачало їжі та ліків. Я вважала, що головне не хворіти і доглядати за сином, адже ліків не було, а лікарні не працювали. Їжу також довелося рятувати. Ми також намагалися допомогти одиноким людям та пенсіонерам. Активні бойові дії та постійні обстріли, тремтіння вікон і дверей не давали спати багато ночей поспіль. Іноді ми ховалися в підвалі нашого будинку разом з іншими людьми, оскільки бомбосховища були переповнені і вони були далеко від нашого будинку.

 

Відтоді стало тільки гірше. Постійний страх вийти на вулицю, страх залишитися вдома, острах заснути, а якщо я не прокинуся? Весь цей час мій син був поруч, засинав під вибухами, ховаючись за темними шторами від військових машин, які щогодини патрулюють вулиці і світять прожекторами у вікна будинків. Я забула про щасливе дитинство моєї дитини, про його перші спортивні успіхи, сміх і радість. Він більше не грав з дітьми, не ходив у садок, не ходив на прогулянки. Нас заблокували в квартирі, як у тюрмі, в постійному занепокоєнні і страху.

 

Все зруйнувалося, все життя зупинилося. У місті закрили всі школи, дитсадки, магазини, супермаркети, лікарні, банки та аптеки. Ні поліції, ні пожежників, ні лікарів.

 

Російські військові захопили госпіталі й облаштували там свої, захопили всі державні установи. Навіть бібліотеки, в одній з яких працює моя мама. Вивезли всі комп’ютери та обладнання. Вони просто прийшли в наше місто і зруйнували все, що ми так довго будували, і все, що ми любили.

 

Військові проникали в будинки та під’їзди будинків, квартири, вивозили людей. Далі лунали не лише постійні звуки вибухів, жахливий гуркіт винищувачів, що літали над дахами будинків, пуски ракет, а й автоматні постріли порожніми вулицями.

 

Також було страшно, бо в місті є 2 в’язниці, одна з яких є колонією суворого режиму для особливо небезпечних злочинців. З них звільнили всіх ув’язнених. Ви можете собі уявити, що тепер усі на вулицях почали боятися не тільки військових, а й просто людей, що йшли за нами.

 

Ми були в окупації близько 42 днів. Надія вмирала в нас, як і наша радість життя.

Мені пощастило знайти чоловіка, його звати В’ячеслав. У 2015 році він приїхав до Херсона з Донецька, тікаючи від окупації, тепер довелося тікати вдруге. Він допоміг нам виїхати з Херсона в місто Кропивницький, де живе мій дядько. Всього 230 кілометрів ми їхали 14 годин. Проїзд через розбиті села, будинки, згорілі машини; стало набагато страшніше. Російські військові перевірили документи, вміст машини, наставили на людей автомати. На узбіччях дороги було багато знаків з написом – міни. Солдати під вогнем випускали колону автомобілів на відкрите поле. Сказати, що було страшно, ні, краще промовчати.

 

Коли ми підійшли до першого українського блокпосту, у нас з очей текли сльози. Мій син Тимофій, заспівав гімн України; ми були дуже раді бачити наших військових.

 

Ця війна забрала в мене все: моє щасливе життя, мою родину, дитинство моєї дитини, наших рідних, близьких людей, друзів, наш дім; вони просто знищили мій світ і розбили моє серце!

Ще 3 тижні ми пробули з сином у Кропивницькому. Через постійні авіасповіщення 5-6 разів на день він навіть не хотів виходити у двір. Що робити далі? Як жити? Дуже важко було вирішити поїхати за кордон. Моя сестра Юля вже була в Чехії, приїхала з Харкова в середині березня. Їй пощастило зустріти добрих людей, які готові надати підтримку та допомогу.

 

Мені було важко покинути нашу маму, а тепер мені шкода, що я все одно залишила її зовсім одну. У нас більше нікого немає, мама одна, в окупованому місті, де немає зв’язку. Ми більше не можемо зв’язатися з нею, почути її голос чи запитати, як у неї справи.

 

У Празі ми з сином вже майже місяць живемо з моєю сестрою Юлією та її сином. У нашої маленької і розірваної сім’ї є будинок, і все, що нам потрібно для нормального життя: їжа, одяг, а головне – мирне небо над головою. Діти знову ходять в садок, радіють, сміються, грають і веселяться.

 

Нам пощастило познайомитися з добрими, турботливими, щирими та щедрими людьми з родини AMITY, які знайшли для нас новий дім і все, що в ньому є, від чайної ложки до ліжок, побутової техніки тощо. Люди з AMITY не тільки дали нам дах над головою, вони допомогли нам побудувати життя з нуля. Підтримка дуже важлива, і вона нам дуже потрібна. Щирі люди з неймовірно добрими серцями допомагають нам не тільки матеріально, а й емоційно. Безмежна вдячність добрим людям. Ми цього ніколи не забудемо! І я знаю, що добро переможе!

 

І рани на серці колись загояться, але чорні діри в душі можуть ніколи не зникнути. Війна – це чисте зло! Зло, що руйнує все святе на землі, все людське, і воно забирає життя. Щодня я молюся за здоров’я всіх людей, за мир і визволення України!