Анастасія

Хочу поділитися своєю історією про те, як війна змінила наше життя.

 

Мене звати Анастасія, я вже 5 років працюю і навчаюся в Києві і в зимовий день, 24 лютого, прокинулась від сильного вибуху неподалік від свого будинку. Я прокинулась, вибух був сильний, а вікна слабкі; я розгубилася, не могла повірити, що почалася війна.

 

У страху я зібралася з думками і почала збирати одяг, час від часу лунали вибухи, було дуже страшно. Друзі пропонували поїхати в Західну Україну, а потім за кордон.

 

Ми виїхали того ж дня вдень, їхали чотири дні; хоча в звичайний час ми могли б проїхати за шість годин. У перші дні в деяких районах мости вже були підірвані ракетами, а дороги взагалі не було; ми об’їхали, потім вирішили поїхати до Польщі.

 

Усі дуже сподівалися, що війна закінчиться за тиждень. На кордоні ми чекали два дні. Ніде не було їжі, заправки були порожні. Нас вразили люди, які йшли по дорозі і давали їжу безкоштовно, навіть не взяв за це грошей. Коли ми приїхали до Варшави, ми поселилися в хостелі.

 

Зараз я розповім вам про свою сім’ю. Ми самі родом із Сумської області, батьки з сестрою на той час були вдома і жили звичайним життям; так само, як і я, нічого не очікуючи, мама йшла на роботу, а сестра до школи. Коли було оголошено про ворожий напад, усі залишилися вдома. У перші дні війни в нашій області було спокійно, але через 3 дні через наше місто пройшли ворожі війська і танки поїхали на Київ, наше місто було оточено. Спочатку цивільних не чіпали, але через деякий час росіяни почали грабувати будинки та квартири в селах поблизу нашого міста. Наш родич потрапив під обстріл, коли збирався розносити хліб людям у село і дивом залишився живий, усі були шоковані тим, що відбувається.

Коли по дорозі їхали мирні люди, росіяни просто стріляли в машини, вбивали і людей з нашого міста. Вони почали активно запускати ракети в нашу область. Мені було страшно за рідних, бо періодично зв’язок з ними втрачався. Близько місяця росіяни їздили до нашого міста. Їхали на Київщину, в Бучу, Ірпінь, Бородянку і так далі. Вбивали, ґвалтували жінок, дітей, крали, обстрілювали будинки. Нашим людям важко зрозуміти, як ці люди можуть жити після всього цього і як нормальна людина здатна на таке.

 

У наше містечко влітали ракети, а сирена постійно вила. Друзі нашої сім’ї запропонували приїхати в Чорногорію на місяць. Я зателефонувала мамі і вирішила зустрітися з ними в Європі. Мама з сестрою їхали на машині, було дуже страшно, бо небезпечно потрапити до окупантів. Зрештою все було добре, вони виїхали і були в безпеці. Ми зустрілися в Будапешті і пішли в гості до друзів. Усі відчували себе втраченими і без надії.

 

Через друга я познайомилася з Кімберлі. Коли ти зовсім не чекаєш від життя дива, але віриш, воно приходить. Тож нашим дивом стала громадська організація Amity в Празі. Вони допомогли нам з житлом, харчуванням, проводили соціальні виїзди; нас підтримували 24/7. Ми ніколи не очікували, що команда Amity буде відкрито вітати і добре піклуватися про нас.

 

Ми досі не можемо повірити в те, що відбувається в Україні. Ми дуже хочемо, щоб все закінчилося якнайшвидше, але, на жаль, ситуація, яка склалася, тримає нас у напрузі, адже в нашій країні досі тривають звірства, літають ракети, гинуть мирні жителі. Дуже хочеться, щоб усі вірили в диво. Наша родина хоче подякувати Amity за чудову роботу, за допомогу та підтримку; це залишиться в наших серцях назавжди. Дякую.